У межах інституційного візиту до Нідерландів та Бельгії делегація українських правників і суддів, до складу якої я входила, була запрошена на зустріч до парламенту Бельгії в Брюсселі.
Бельгія є однією з небагатьох європейських держав, де на конституційному рівні закріплено кілька офіційних мов.
До них належать нідерландська (фламандська), французька та німецька. Водночас у практичному державному управлінні ключову роль відіграють саме нідерландська та французька: офіційні документи парламенту публікуються цими двома мовами. Німецька, хоча й має статус офіційної, використовується переважно в окремих громадах поблизу кордону з Німеччиною.
Перебування безпосередньо в парламенті дало підстави замислитися над різницею між поняттями «державна» та «офіційна» мова. Зокрема, всі матеріали, з якими нас ознайомлювали, були викладені фламандською та французькою, без використання німецької. Це дозволяє зробити висновок, що формально рівний статус мов не завжди означає їх рівноцінне застосування на практиці.
Раніше, як і багато українців, я вважала Бельгію прикладом успішної двомовної держави, де франкомовна та фламандськомовна спільноти гармонійно співіснують. Таке уявлення значною мірою формувалося під впливом публічних заяв окремих українських політиків, які наводили Бельгію як аргумент на користь багатомовності. Однак реальна ситуація виявилася значно складнішою.
Сьогодні Бельгія є фактично подвійною федерацією: держава поділена на три регіони — Фландрію, Валлонію та Брюссельський столичний регіон — і водночас на три мовні спільноти: фламандську, французьку та німецьку. У Фландрії єдиною офіційною мовою є нідерландська, у Валлонії домінує французька з наявністю німецькомовних громад, а Брюссель має статус двомовного регіону.
Протистояння між фламандською та франкомовною частинами країни має глибоке історичне коріння, що сягає середньовіччя. Протягом століть мовний поділ супроводжувався соціально-економічною нерівністю, боротьбою за політичний вплив і, згодом, за мовні права. Навіть після утворення Королівства Бельгія у 1830 році французька мова тривалий час залишалася єдиною мовою державного управління, тоді як фламандська, рідна для більшості населення, була витіснена в приватну сферу. Лише наприкінці ХХ століття обидві мови були остаточно зрівняні в правах, а держава зазнала глибокої федералізації.
Економічний баланс між регіонами також зазнав кардинальних змін. Якщо раніше Валлонія була промисловим центром, то з другої половини ХХ століття її традиційні галузі почали занепадати. Водночас Фландрія зробила ставку на інноваційні та постіндустріальні сектори економіки, що забезпечило їй вищий рівень добробуту. Сьогодні Фландрія випереджає Валлонію за показниками ВВП на душу населення та рівнем зайнятості.
Попри численні конституційні реформи, зокрема реформу 1993 року, мовне та політичне напруження в Бельгії повністю не зникло. Політичні партії чітко поділені за мовною ознакою, а формування стабільних урядів часто супроводжується тривалими кризами. Країна фактично розділена умовним мовним кордоном: на півночі переважає фламандська, на півдні — французька, і знання «мови сусідів» не є поширеним явищем.
Під час зустрічі в парламенті ми не могли не провести паралелі з українськими реаліями. Для українського суспільства, яке живе в умовах війни, мовне питання є особливо чутливим. Саме тому мене цікавило, яким чином бельгійцям вдається підтримувати політичний діалог попри глибокі протиріччя. Відповіді, які ми почули, багато в чому нагадували знайомі нам процеси: гострі дискусії, відсутність сталого консенсусу, взаємні звинувачення та політичні маніпуляції.
Досвід Бельгії переконливо свідчить про те, що багатомовність сама по собі не є гарантією суспільної злагоди. Навпаки, без чітких правових механізмів, спільних цінностей і відповідальної політичної культури мовне питання може десятиліттями залишатися джерелом конфліктів. Для України цей досвід є важливим не з теоретичної, а з практичної точки зору — як застереження і водночас як предмет для глибокого правового аналізу.